Повна збірка творів (Васильченко)/IV/Олив'яний перстень
| Повна збірка творів. Том IV I. Оповідання Олив'яний перстень |
Авіяційний гурток ▶ |
|
Вимандрувало на село їх троє.
Перший Валер'ян Ліщина, син учителя. Із себе такий: невеличкий на зріст, хоч має вже 14 років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому — з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, „до останньої каплі крови“. Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на оці, то чиряк на шиї. Проте, ходить він із такою пихою, що люди мимохіть спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторськими портфелем під рукою. Як-же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили його і в иншому вигляді, — коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхрістаний, з блискучими од азарту очима, часом із булькою під носом. Завжди він готовий дряпатися нігтями за нечисту гру, проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіми поважаного, енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.Другий — Вітя Барановський — син трамвайного робітника; в кешені в нього завжди буває повно лямпочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він усе теє добуває — із делікатности ніхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі затуманені, вигляд загадковий; сидить у класі — нічого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата стиха кидають йому сердито: „Вітька босяк“ — не сердиться. Коли-ж у школі одбуваються святкові вечірки, — Вітя зразу виходить на перше місце: без нього ніщо не зробиться: він і столяр, і слюсар, і головний монтьор, декоратор. Працює захоплено з ранку до ночи, не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий, років 15–16.
Третій — Кость Ясінський — біженець із Холмщини; документів у нього — ніяких, і скільки йому років — ніхто не знає. Може — 15, а може й 17, — хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Зеркальце в нього, гребінчик, чуб носить з проділем. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат; на лекціях пише їм „летучки“. Має грубенький такий у палятурці зшиток своїх віршів, читає їх дівчатами. „Дівчур“ дражнили його в школі.
Дівчур, волочур,
Дівки штани подеруть
Із вулиці проженуть…
Над Київом спадав курний вечір. Цілий день парило, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над вулицями густа і їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі улиці великого міста, що раніш по них плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що пересохли од спеки, багатоводні колись ріки.
Коли над містом упали вечірні тіні, в дитбудинку ч. 37 вихованці вже лагодились спати. Духота й блощиці повигонили дітей з тісного помешкання — мостилися з постелями на верандах, серед двору.
Кость Ясінський лежав уже вкритий на моріжку, дивився на зорі і складав у думках до Насті листа, що про нього думав уже кілька днів. Складав, складав, дивився на зорі, поки не заснув.
Із будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов вулицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій лихтар і визирали страхітні на стіні пики. Мов десь за синім склом в акваріумі рибки — в'яло товпилася до дверей невеличка купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішній програм.
Щось ляснуло його по плечу.
— Здоров, Валю!
Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання. Поговорили про те, про инше.
— Так ваша екскурсія і не вигоріла, — промовив Вітя, — а я вже думав, що тебе давно вже в Київі немає!
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
— Де там! — сумовито промовив він, — з нашими учнями хіба організуєш що путнє? Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось — так: „мені зараз не можна“, другий: „мене не пускають удома“, а инші, тільки пустили з школи — порозбігались, що із свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа… Ех!…Зразу блиснули очі.
— Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке? візьму…
— Вітька! — ляснув він несподівано товариша по плечу, — скільки ще осталось канікул?
Вітька подумав:
— Та ще більше місяця, — а що хіба?
— Знаєш що, Вітя, — махнемо удвох.
— Куди? — засміявся Вітя.
— В мандрівку, на села, — чесне слово — давай! Ну, чого ми тут будемо паритися у цьому Київі? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим ми його згадаєм? А там ліс, поле… пригоди всякі…
Гаряче, заповзято, як і раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
Вітька щось думав своє, уважніше прищурились очі, живішала усмішка, лінивий блиснув огник:
— Хіба от що, — перебив він товариша, — хіба махнути у гості до Бондарів на Полтавщину.… У них є, казали, пасіка, то хоч меду наїлися-б добре.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
— А справді! Вони-ж колись кликали до себе в гості!… Як я забув?
Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі — Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, селянська патлата шапка на голові, полотняна шанька через плече для книжок. Привітне обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною осмішкою: „та й завіщо ви завелися? — от люди“. А поруч сірі очі під чорними дугами, що все ніби щось хочуть сказати, що все ніби з тебе сміються — Настя… а перед нею вертиться вже дзиґою оте шалапутне Мазурченя, взявся в боки, закопилив губу — дражниться:
Одчепися, препоганий,
Ти-ж мені не рівня:
Що ти швець, вражий мнець,
А я бондарівна.
Так усі звуть її у школі — Бондарівна.
— Ідем, Вітька! Єй-бо — ідем! Ну, руку.
Ліщина простягнув руку.
Лясь! лясь! — Погодились.
— Підем!
— Ну, от! — зідхнув з полегшенням Валя і далі вже до діла:
— Де живуть Бондарі — ти знаєш?
— Десь у Лубенському повіті… В Лубенському, чи в Лохвицькому?
— От тобі й маєш! Треба знати докладно — в якому селі, в якій окрузі.
— Стій! — зразу пригадав Вітя: — Кость, здається, Ясінський знає. Він нащось записував їхню адресу. Ходімо зараз до нього.
Блиснула ще одна нова думка:
— Може і його умовимо з нами. Правда?
— А цей піде! — певно чогось промовив Валя: — неодмінно піде.
— І як воно гарно все виходить! — говорив весело Ліщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
— Ходімо!
І хлопці бігцем подалися од кіно по курній вулиці.
Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:
— Вставай, он до тебе прийшли!
— Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? — спросоння змагався Кость.
— Діло, кажуть, є пильне, вставай!
Кость незадоволений встав із постелі:
— Де вони?
Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:
— Хто тут такий? — А далі впізнавши: — А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
— Ходімо далі, щось скажемо, — промовили таємниче.
Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур'янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав хмурячись, позіхаючи, протираючи очі, чухаючись. Видно було: або не цікавиться, або не чує.
— Заждіть… Як-же… Гм!… Та куди-ж ви власне думаєте мандрувати? — Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.
— Та кажу-ж, — до Бондаря на Полтавщину.
Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.
— Та це ви справді — чи так тільки? — одкашлявшись, радісно промовив він.
— Як — „так тільки?“ — Справді! — рішуче обоє разом промовили товариші.
— До Бондарів?
— До Бондарів.— На Полтавщину?
— На Полтавщину.
— За двісті верст? Пішки?
— Та хай буде хоч і триста, — що нам? не дійдемо?…
— Слухайте: єй-бо, ви дурите!..
Сон із Костя, як водою змило.
— От-же бо! Нащо нам тебе дурити?
Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами, і, не вважаючи на свій поважний вік, як сидів, перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.
Обоє товаришів чекали, сміючись, поки Кость переказиться.
Далі трохи втихомирений виліз на гору.
— Згода!
Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Вирішили рушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим: і що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратись, і кудою йти.
Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав у слід своїм гостям:
— Товариші! — не забудьте взяти з собою посвідчення!
Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські вуха. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті оддувався в кешені наган (на той випадок, як нападуть бандити). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
— Прощавай, Київ!
— Та невже оце ми таки йдемо? — сам собі не йняв віри Кость.
— Мені теж аж не віриться чогось, — признався Вітя.
Коли казати правду, то й всі вони в таїні не дуже тому йняли віри, що далеко зайдуть, тільки не признавалися один одному. Коли-ж розгорнулося широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені та срібні та золоті, — мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, холи попадеш у прудку течію: тобі і боязко, ти і вернувся-б, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
Ішли поволі, зривали зілля, квітки, колоски.
— А вгадай, що це таке?
— Це овес, а ото далі, то льон, а ото…
— Гляньте — сніг, — зразу крикнув Вітя, показуючи на білу смужку серед зелено-золотого моря.
Побігли всі гуртом.
— Це тая… як її, — казав, спотикаючись, — Валя, — це — крупа, чи-то пак — гречка!
Посхилялись, роздивляються.Стебла червоні, як гусячі ніжки, а між цвітом чорні блискучі кришталики.
— Ану, стійте. — Ліщина приліг і, прихиливши вухо, слухав:
— Що воно? ось послухайте.
Почали слухати. Справді, було дивно: ще дошкульно гріло сонце, вітру — а-ні-ні, а вся гречка гула і двигтіла.
— Це бджоли мед беруть, — таємниче промовив Кость. Справді, всім запахло медом. Слухають.
Сидять, розмова — про бджіл, про пасіку, вітерець подихає, медком пахне — чудово! Й сами знають, що треба йти, а не хочеться.
Один:
— Гей, товариші, час про ночівлю подумати, — сонце заходить!
— Успіємо ще!
А тимчасом сонце крадькома наниз тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітерець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.
— Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить! — Хлопці разом схопились і швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала. Ідуть.
Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: „а що це за люди! звідки? чого?“ Жито зразу виросло, як ліс.
Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється, де-далі дужче.Аж ось — земля пухкенька, під ногами хрустить м'якеньке бадилля.
Кость спинився, злякано:
— Хлопці! та це-ж ми по грядках чешемо. Як хто побачить — по шиї надає!
Всі спинились.
— Ще подумають, що злодії, або бандити.
— Заждіть, хлопці, — спинився Валя, — давайте іти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, заспіваємо.
Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами, хто куди:
Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб догори поліз у хлопців, і що далі було, — вже не пам'ятають, — мов од села вихром дунуло і як пір'я понесло їх назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли не було вже чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби пробігли через жарке пожарище.
Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта. Стали.
Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши чотири навехрест страхітні ноги. Млин.
— Отут, мабуть, ми й заночуємо, хлопці.
— Хай йому чорт, щоб я тут ночував, — сердито промовив Вітя.
— А що-ж робити?
Мовчать.— Додому йти, от що! — рішуче промовив, перегодя.
— Куди? — похмуро обізвавсь Кость, — все одно доведеться в полі ночувати, а тут, принаймні, хоч затишок.
Сиділи мовчки, зідхали.
— От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови… — бубонів сердито Вітя.
— Та годі тобі, — не бубони… Чорт із тобою: вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу.
Мовчки полягали під млином.
Перший пробудився Кость і перше, що він побачив, то була синя волошка, ясна, радісна, — осміхалась і дивилась під млин. Знизу з-під млина було видно ясний золотий день, зеленів залитий сонцем моріжок, а трохи далі весело зазирала достигла пшениця, схиляла важкий колос: здавалось, будила мандрівників: „ось вигляньте, мовляв, та подивіться, що тут діється!“
— Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Хлопці почали потягатись, протирати очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються. Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, як дим, що так і тягне до себе в глибінь. А сонце тепле, ласкаве, гріє ніби умовляє: „Та чого ви злякалися? Край тут — гляньте — який веселий, люди добрі, — тут не загинете“. Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
— Ходімо, хлопці, далі. Уже-ж скільки пройшли. Це-ж буде сором людям хвалитись.
На душі справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
— Тепер — щоб не було — не вернемось!
Так буває, як перепливає хто уперше Дніпро. Випливе на середину. Хочеш — не хочеш, страшно, чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
Ідуть та й ідуть… Подекуди в полі вже шуміла коса, метушились в'язальниці, виросли перші полукіпки — починались жнива. Синє-синє небо без дна і краю, поле срібне, поле зелене, поле золоте, а по тому полю бризки: дикий мак, волошки, черевички, сокирки…
Припікає сонце. Важко йдеться, на губах смага, ноги як дерев'яні. В очах утома, піт ллється за шию.
— Не знаєте, чи далеко до Липового Куту?
— Не знаєм і не чули.
Так ніби його й на світі немає.
На краю села колодязь із зводом і дерев'яним цебром. Витягли води, п'ють. Не п'ють, дмуть, аж ревуть.
— От вода, так вода! Солодка.
— А дай я ще! А дай тепер я!
Понапивались, поки животи стали як бубон. Повмивались, обілляли собі спини.
— Ху! ха-рашо!Пішли.
… Поле, поле, пшениця, овес, жито, ставки, млини, села. А над усім — синє небо, як барвінок, і далечінь, як дим.
Двоє ідуть мовчки. Ліщина гомонить один безперестану, вираховує, що коли-б взяти всі на Україні копи в одну кучу — чи вийшла-б скирта до хмари. Ніхто йому не одповів. Тоді змовкає й він; а в голові в нього йде робота в тому-ж напрямі; йому увижається золота гора, що верхи її ховаються в хмарі, а він спускається з неї, як на санчатах.
|
|
Маленький клас, маленький — всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, сокирою грубо тесані, — не бачили ще таких зроду; маленькі віконця, стеля пригнулась, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і комплекси, і „куточок“, і „хай живе“. Бідно-бідно в класі, проте чистенько, затишно, прикрашено. Помітно: енергійно змагається чиясь молодість із злиднями. Бляшана на столику лямпа. Сидять, червоні, коло столика, сьорбають у прикуску гарячий чай. Коло їх клопочеться молоденька вчителька в червоній хусточці, вносить їм на ніч соломи, стягає різне своє шмаття; стареньке пальтечко, якийсь килимок, рядно…
Полягали, простяглися, — так приємно хрустить солома, м'якше, як на перинах.
— Чудово!
Перед сном вигадують.
— Це-ж Василь із Настею і не думають, і не гадають, що до них гості мандрують. От здивуються!Почали пригадувати, як Василь не міг утерпіти, щоб не підняти, коли побачить долі „святий хлібець“; обдував на ньому порох, ховав у кешеню: „оддам чиїйсь корові, щоб з'їла“. Пригадували, як він запевняв, що в Київі день коротший, ніж у селі: „гур-гур — і немає дня“.
Згадали про пасіку.
— Ех, і доберусь я колись до того меду, — позіхаючи промовив Вітя, повернувся на другий бік і захріп. Не пройшло й хвилини, ще товариші гомоніли, як він раптом схопився, сів, одмахаючись од чогось руками.
— Вітя, що таке? Щось укусило?
Вітя пролупався, протирає очі, сплюнув сердито:
— Тьху! приверзлося, що опали бджоли.
Посміялись і майже всі разом заснули.
А Костеві зразу-ж приснилась Настя: летить із-за ліси, червона як мак, бурхлива, радісна: „Із Київа? Пішки?… Та як-же ти“…
|
|
… Насилу-насилу тягнуть ноги, вже й говорити важко. Слово-двоє й замовкнуть. Забули, де йдуть і куди. Несе кудись хвиля, кружляв між полями, а куди винесе, — самі добре не знають. Держать напрям на Лубни, а чи попадуть звідти, куди треба, — не відомо. Кого не спитають про Липовий Кут, — ніхто не знає. Аж тоскно стає. Вітя почав уже щось бурчати.
— Чорт його знає, де той Кут, може його і зовсім немає, може він якось инакше тут зветься. Може зовсім не туди ми і йдемо.
Товариші мовчать: у них самих шкребе щось на серці.— Скільки це ми йдемо, — шість днів, чи сім? — питає Вітя.
— Уже час-би і дійти до нього…
— Шість, — хрипко одповів Кость.
Помалу знялись суперечки, Вітя каже сім, Кость і Валя запевняють, що шість. Підняли пучки, почали рахувати: першу ніч ночували під млином, другу — у „відьми“, третю — у дяка у пустці, четверту — у школі… Ні, третю у школі, а четверту у пустці…
— Заждіть, — будемо рахувати по днях, — перервав суперечку Кость: — який сьогодня день у нас?
Виявилось, дня ніхто не знає: все поплуталось.
|
|
… Вечоріє. Тільки-що сунуться по шляху дві довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
— Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя.
— Не можу! — стомлено й сердито долітає голос редактора: — виразка на нозі.
— Що-ж його робити? Доведеться ночувати в полі?
Недалеко од шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка, ідуть похмуро, мовчки. Сіно сухе й пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтіла денним сонцем. Цвіріньчали коники. Повитрушували із торби ошимки, погризли, напились із криниці води. Вмостились під копицею. Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.По синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки — висушене лугове сіно. В покосах та між покосами горіли зорі, як червоні суниці. Небо, як скошений луг, тільки-що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало і незабаром небо стало чисте — все зарясніло тими золотими суницями. Одна тільки запізніла хмаринка, біла, прозора, самотно пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив лінивих із неї очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? — ні, на мітлу? — теж ні.
Несподівано обізвався Вітя.
— Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто-ж Настина коса, Бондарівнина!
Кость лежав боком, перекинувся. Швидко:
— Де? Де?
— І справді — таки коса!
— І таки Настина!
Аж посідали. Попідіймали голови.
— О, гляньте — ніби її обличчя ховається в косах!
— Дивіться! І як воно таке зробиться?
— Знаєте що, — вигадував Ліщина, — це ми десь певне вже близько од них, то це вона вилетіла нам назустріч.
— Кликати вечеряти, галушок гарячих їсти, — додав Вітя. Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-малу пливла над хлопцями, ніби навмисне тут над гайком спиняючись, щоб краще могли розглядіти її мандрівники на тлі тихої ночи.
— Насте, г-о-ов! — гукнув до неба Вітя.
— Ов-ов-ов! — одгукнулось у сусідньому гайку.
— Чи варила на вечерю галушки?
— Ки-ки-ки!..
— Єй-бо — мені здається, що ми десь уже близько, — запевняв Кость…
Село.
— Тітко, чи не знаєте, далеко Липовий Кут?
— Не знаю, хлопці, і не чула про таке.
Аж ось в сусідньому дворі дядько, клепав косу, підходить до тину, одкашлявся:
— Липовий Кут, питаєте? Це там за Богданами, верстов буде, мабудь, двадцять, а може й менше. А ви звідки?
Розговорились.
— Так отже що я скажу вам, хлопці: ви не туди зайшли, — бачили, де дорога звертала з шляху ліворуч, — отуда вам треба було йти. Треба буде вам вернутись назад. Або-ні, — подумав дядько, — ото, бачите, горою стежечка, — підете тією стежечкою, та й підете, та й вийдете на ту саму дорогу. Там ще груша суховерха стоятиме край дороги. Так ото мимо тієї груші прямо й дійдете до Кута, нікуди не звертаючи.
Де та й сила взялася! Летіли, як крилами.
Валя забув і про свою виразку.… Пече сонце, як найнявшись. Вітерець не подме, не колихне колоском. Небо чисте, синє, — здається, розпалений мур.
Людей у полі, як мурашок: гарячі жнива.
Мандрівники ще не бачили стільки. Косарі рядами, простоволосі, сорочки повипускали, жито-пшеницю як стіну ламають, кладуть покоси. Густими чередами — снопи. Біліють скрізь по полю білі сорочки, стоять вози з напнутими холодками, коні на припоні, діти, колиски, ірже кінь, десь лунко клепає косу хтось, а далі в глибині степу, густо оточена робітниками, гуде машина. Метушня, руханина. Скидається на одну величезну трудову артіль.
Сила людей, лихорадкова праця в такій жароті, в пеклі, викликає в хлопців якесь хвилювання. Віяло од ланів силою великою, могутньою, освіжало й бадьорило. І забули вже вони про свій Київ. Почували себе маленькими комашками в незнайомій країні. В країні праці й золотого хліба.
Кинулись, як од сну:
— Дядьку, а скажіть, будь ласка, чи далеко до Липового Куту?
Чоловік радий передихнути, поставив косу, витер піт.
— До Липового Куту? Ні, недалеко, хлопці, верстов дванадцять.
Прискорили ходу, ще легше йдеться, веселіше. Знову:
— Чи далеко ще до Липового Куту?
— Ні, не далеко вже: верстов може сім…
Пройшли ще трохи:— Чи далеко до Куту?
— Та це-ж і він. Бачите, — з яру липи виглядають; ото-ж вам і Липовий Кут. А вам кого там треба?
Поблизу зацікавлених стає більше, — поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?
Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене навпростець через стерню, що є духу.
— Чого це він?
А дядько летить, аж спотикається, — махає рукою, сміється, ближче… ближче…
— Та це-ж Василь! — не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
— Го-го-го! — луна покотилась за гони.
То справді летів той самий Василь Бондар.
Засмажений, м'язистий, в полотняній широкій сорочці, він таки скидався тепер на доброго дядька.
— Валя! Кость! Вітя! — розставляє широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає.
— Та невже-ж це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці! От молодці, так молодці!
Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями по них, як лишаї.
— Єй-бо — аж не віриться! — протирає очі Валя, — ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю? — Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню. Схвильовані.
— І як ти впізнав нас здаля? — питають, ідучи.
— А це було так, — розповідає нашвидку Василь, — побачили перші мати: кажуть — „це якісь здалека ідуть люди“. А Настя подивилась, та й каже мені — „знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?“ А я кажу: „на кого?“ „На Валю!“ каже, „на Ліщину: і картуз такий, і плече вгору підіймає“. Мені так і вдарило в голову: це-ж вони до нас у гості. А ось і наша нива!“.
Стоять двоє коло нев'язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку, енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках, мати; друга з такими-ж очима, жовта хустка, опустила соромливо униз вії, зашарілась, як мак, швиденько перебирає якесь стебло в руці — Настя.
Мати пильно і привітно дивилась назустріч хлопцям і ще здаля хитала головою: такі вони були марні, обшарпані, чорні, як граки. Тільки очі та зуби блищали.
Поздоровкались.
— Приймаєте нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись працювати.
Сміється:
— Та й добре-ж. То це ви аж із самого Київа пішки?
— Пішки!
— Нічого, добрі козаки.
Хлопці нашвидку почали розповідати про свою подорож.
— Ну, козаки, сідайте-ж ви під копою та спочиньте з дороги, а ми, діти, будемо кінчати, бо сонечко не стоїть.
Всі троє взялись до роботи. Проте, хлопцям не сиділось, ті в'яжуть, аж шумить, перекидають здоровенними снопами, а ті поміж ними крутяться. Між роботою — гомін: „А як там Сусана?“ „А що робить Серьога — і досі „холодной воды“ вигукує по Київу?“ Сусіди раз-у-раз позирають на Бондаришину ниву: угадають, хто такий, чого.
Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький візок з горою снопів, поруч широченно ступає дід. Ще здаля кидає соколиний погляд на нових людей. Спинив конячку, висякав носа, — пішов од воза стернею до гурту.
Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густі, чорні, суворі. Очі, як у молодого; з-під густих брів жевріє жарт.
— А звідки бог приніс?
— З Київа.
— А чи умієте робити, хлопці? Косить, в'язать будете? Робили коли в полі, чи мо' й коси в руках не держали?
— Як прийдуть до вас, діду Маркіяне, найматися, тоді будете питати, — одказала за хлопців Бондариха.
Дід зразу пом'якшав.
— Та я нічого, я тільки так…
І справді, хлопці незабаром побачили, що дід жартує: очі сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:
— А що там нового у Київі? Що пишуть у газетах? Як там Чемберлен? Ліга Націй? — чеше й не спіткнеться. — А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?… — І далі:
— Правду каже Тарас Шевченко: „як-би ви вчилися як треба“… — продеклямував до речи вірші, далі виймає кисет, крекче і моститься вже на снопі сідати:— У мене, знаєте… є така… книжечка…
— Діду Маркіяне, гляньте — віз ваш поїхав.
Конячина дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціятиви нап'ялась і рушила. Колія була глибока, труська, і віз із сіном почав розхитуватись з одного боку на другий. От-от перекинеться. Дід підтяг штани і вітром — до воза.
— Бач, бач яка? Ну, і хто тебе в шию жене?
— Що воно за дід? — спитав Валя.
— Це такий дід, що коли-б не коняка, він-би до ночи тут гомонів, — промовила Бондариха.
— Це наш студент Кутянський, — додав Василь: — я, каже, всякому студентові докажу. Та ви ще узнаєте його добре, — він такий, не раз іще прийде. Ще мо' й набридне.
Настя дов'язала сніп, позирнула на сонце:
— Мамо, мабуть, я піду вже вечерю варити.
— Та хоч і йди вже, дочко.
Вертались у присмерках. Гнали череду й було курно. Як іскри блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з граблями, з торбами. Під пахвою у жінок і дівчат часом пучки волошок, материнки, вінки з жита. В усіх тихий смуток і втома.
— А ось і наша хата.
В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.— Василю, візьми рядно та розстели під грушею, вечеряти будемо надворі.
Кость схопивсь вперед Василя — і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:
— Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? — тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня.
— Ні, я дуже рада. — І далі, подумавши:
— Знаєш, мені все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю…
— А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, — не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.
— Як-же це? — зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.
— Кость! — гукають за гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:
— Хай розкажу після. — Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:
— А потім ти мені приснилася…
Далі повернувся:
— Іду! — і вистрибом через колодку:
— Го-го-го!..
Замість скатерти — на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.
— Вітя, де ти там? вечеряти!
Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:— Що то у вас під хатою?
— Де?
— Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники…
Василь зареготав:
— Та то-ж наша пасіка!.. То вулики стоять.
Регочуть, біжать дивитись.
… Вечеряють…
Настя підсипає галушок.
Вітя глянув збоку на Валю і підморгнув оком:
— Пам'ятаєш: „Насте, г-о-ов!“
Валя пирскнув у ложку, як кіт, одвернувшись, кашляє, мов похлинувся. Кость ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!
— Що там таке?..
Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря; вигуки, сміх — луна на все село…
Гості у Бондарихи із Київа…
Настя винесла рядна й подушки, та й сіла з гостями серед двору на колодках. Матери немає, і в Насті той задиркуватий вигляд, ті лукаво приплющені очі, як і в школі. Гості, заскучавши за літо, так і липнуть; один одного одпихає: „дай я посиджу трохи коло Насті! Тепер я! Тепер я!“
А Настя все чогось одставляє руку. Кость добре помітив: у полі Настя була без персня — тепер уже вспіла надіти. Позирає Кость на той перстень, як кіт на сало.
— Товариші, хто вхватить, того буде!
Зняла перстень, замахнулась рукою, ніби пошпурила його у кропиву. Всі, як один, кинулись в бур'яни. Регоче, знову показує перстень:— Та не лізьте там, — тільки руки пожалите: ось-де він!
Вийшов із клуні Василь, побачивши в руці перстень, сердито: „ну, цей перстень сидить мені в печінках: давай його сюди“. Кинувся одіймати. Настя злякано завищала, випручалась, швидко втекла. Хлопці — за рядно, за подушки — вистрибом у клуню:
— Ну, хлопці, завтра в поле! Гляди-ж, гляди, Василю, збуди нас завтра!
Василь тільки осміхнувся:
— Добре!
Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місті в сіні; визирнув із клуні: сонце геть-геть піднялося. Почав будити:
— Хлопці! вставайте, бо вже всі пішли в поле.
Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях — записка. Пише Василь: „Хліб, сало, огірки — в хаті на лаві. Снідайте, обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ — у ступі“.
— Де? Де? — кинулись Вітя й Валя.
Кость знову дивиться на папірець.
— У ступі.
— А що воно таке — ступа?
— А морока його знає, — знизав плечима Кость.
Всі засміялись.
— От так штука!
— Що-ж його робити?Стоять, чуманіють.
— Ну, та нічого, — підождемо якось.
Пішли до ставка.
Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах терниця, сани, мотовило визирає із під стріхи, — все дерев'яне, ветхе… Не село, — музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване аби-як і аби-з-чого, дерев'яне, трухляве. Так ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як пережити, то пережити один тиждень, або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сельрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітня, мов її буйним вітром занесло з Київа.
— Оце так село! Куди воно годиться, — бубонів Вітя, — немов тупим ножем усе вистругане.
Викупались, розім'ялись.
Вернулись до двору, ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, горщик, і ще щось рушником прикрите. Хотіли одчинити вікно, — на защіпці.
— Давайте шибку виймем, — радив Вітя.
— Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.
Вернулись знову у клуню. Посідали, хто де, позіхають. Після купання їсти захотілось дужче.— Невже-ж оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже мабуть і обідати час?
— От так оказія.
Сидять, нудяться…
На порозі в клуні виринули двоє малюсеньких хлоп'ят, одно трохи більше, друге зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі, як ґудзики — цікаві, цікаві. Держаться за руки, дивляться.
— А що, хлопці, скажете?
Нічого хлопці не сказали, тільки боязко трохи одступили. Проте, зовсім тікати не мали охоти.
— Як вас, хлопці, зовуть?
Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять.
Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:
— А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа?
Всі заворушились: — а-ну! а-ну!
— Ги, — засміявся хлопчик, лукаво, з-під лоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: „ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа“.
Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:
— Скажи, дамо копійку! Та скажи-ж!
Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись — брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:— А ти-ж ото на чому сидиш, — хіба не на ступі?
Кость зирк униз — під ним якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги. Радісно:
— Та це-ж, мабуть, вона і є!
Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається заліза платівочка.
— А це мабуть і ключ!
Знову до хлопчика:
— А правда-ж, що це ключ?
Хлопець засміявся дужче.
— А то-ж хіба що?
Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
— Що-ж із ним робити?
Хлопчик видимо зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім і в нього розумно освітились оченята.
— Ось ходімте, я вам покажу.
Привів до хати, до дверей, командує:
— Стромляйте в оту дірку! Ні! Ні! Не тим кінцем! — і обоє маленьких зареготали.
— Дайте, я вам одчиню!
Взяло ключ, не достане до дірки. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
— Уже!
Двері одчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.— Ну й справа!
Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печи, знову не зводять допитливих серйозних оченят.
Хлопці розглядають у хаті. Все в хаті чудне й незнайоме. Розпитують за кожну дрібницю. Що це? А що це?
Хлопчик поважно розповідав, демонстрував, поясняв.
— Це піл, що на ньому сплять, це лавки, це прилавок, це днище, це мотовило…
Малому очевидно вподобалась його роля, і він уже із власної ініціятиви все поясняв і показував у дворі…
Тимчасом — вечір.
Хлопці в'яжуть жито. Так в'яжуть, так пильнують, хапаються один наперед другого, аж піт їм очі заливає, в рот попадає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Київі, тепер… тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз-по-раз Бондарихи питають:
— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні?
Бондариха осміхається:
— Та мо' й буде.
— Ні! ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.
Косарі підганяють:
— Ану, в'язальники! Ану, робітники!
Косить Василь з дядьком Кирилом. Кирило, брат Бондарихи, з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті кучерями. Сам косить, а очі сміються: все щось погукує:
— Ге, ге! а хто-ж то з вас, гребці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або:
— А хто-ж то на ту руку перевесло крутить?
Пішов пити води, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув, — перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:
— Це ж которий так в'яже? — Взяв другий, третій — розсипаються.
— Це так по-київському?
— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи, — навчаться, — вступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців:
— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити. — Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.
Дійшовши ручки, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:
— Ну, которого-ж, Оксано, будеш зятем звати?
Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:
— Та я вже й сама не знаю; всі хлопці браві, — гудити не буду.
— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.
Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому, показує пучкою на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова; так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.
Сміється.
— То-ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь!
Вітя:
— Кость, ось про тебе говорять.
Кость — мов і річ не до його.
— Та буде вже! отак засоромили козака, — сміється Оксана.
— Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? — неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: — Насте, не гори так, а то жито запалиш. — Настя сердито вертить головою:
— Оці ще! як почнуть…
Бондариха:
— О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого — нікого не мина, щоб не зачепити.
Далі, зідхнувши:
— Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.
… Сонце палить; де-далі дужче. Варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка — ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, мов нерухоме стало серед неба. Пече, як свердлом крутить, аж у голові туманіє. Пов'яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:
— А що, хлопці, та коли-б це той дзонтик?
Або:
— Оце-б, хлопці, того кваску, чи мороженого, що в Київі продають на Євбазі? Еге?
І знову коса: жж… жж…
Бондариха одкашлялась хрипко.
— Може вже хлопці їсти похотіли? Ось, зараз, діти, зараз будемо обідати.
Та довгий здався хлопцям той „зараз“. Спина не розгинається, руки як дерев'яні, — не слухаються. Здавалось: ось-ось поваляться на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце раз-по-раз. Зрештою не витримав Василь, дійшов ручки, кинув косу:
— Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.
Бондариха кинулась, мов проснулась:
— Таки й правда, а я задумалась, та й забула. Кидайте, діти, буде вже на цей раз.
Покидали недов'язані снопи.
— Ху, — витирають піт, в силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.
— Потомились, хлопці? — співчуває їм Бондариха. — Це добре гостювання, — тільки прийшли, та зараз у роботу позапрягали.
Обідати посідали під копами, в холодку. Василь витяг з-під снопів торбу і почав розкладати обід.
Дечого багато забудуть мандрівники з тієї мандрівки, та, мабуть, довго не забудуть того хліба, вітром обвіяного, сонцем присмаленого, що хрумав на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку, що розтавало на сонці, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали добрі кимси хліба і не зчувалися, де вони дівалися з рук: тануло, як віск.
— А що, хлопці, чи їли ви щось таке добре в Київі?Хлопці тільки загули з повними ротами.
Обід був веселий, гомінкий. Кирило сипав, як із рукава: про „бариню“, про „зонтик“, про порошки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити: „Іде раненько москаль, коса за плечима, а за ним — собачка. „Куди йдеш, москалю?“ А він так веселенько: „Ка-асіть“. „А собачку нащо взяв з собою?“ „Када сам не з'єм, то єй оддам“. А вертається увечері: — тільки ноги тягне. „Де був, москалю?“ „Да касіл, чорт міня насіл“… „А собачку де дів?“ „Із'єл!“
Регочуть, аж давляться.
По обіді хто пішов по воду, хто ліг під копами спочити. Бондариха пішла кудись на чуже поле. Довгенько не було її, вернулась смутна. Василь пильно подивився на матір:
— Куди це ви, мамо, ходили?
— Та це-ж ходила подивитись на Маринине жито: лежить, пересохло на кострицю, висипається, скотиною побите.
Непомітно надійшов червоний вечір. Радісним пожаром спалахнув захід, кинув червону стуму на лани, мов туман. Ніби під чарівним лихтарем на екрані, рядами виросли силуети кіп, як зубчасті дзвіниці, шпурнувши од себе куди видно велетенські тіні, лісом до хмар шугнуло недожате на могилі жито, живими тінями в рожевій імлі заметушились женці, суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.
Гаснуть лани і завмирають…
Утомою бренить десь остання коса — косар доходить ручки, і на його смаглому обличчі замирення з долею і втома.Жінка, звязавши останній сніп, бере з-під снопів на стомлені руки дитину, і стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її карих разом грає і красою вечірнього сонця, і боязкою, інтимною радістю од закінченої праці.
Тихо заслоняє величню майстерню темна завіса і тьмариться незрівняного майстра колосальна картина.
А вгорі, у темних мурах, уже над житом-пшеницею усіх ланів неміряних господар світив гостинні свічі — зорі.
Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздираючи кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, упав-би й заснув: у рові — в рові, в бур'яні — бур'яні, хоч на камінні. Коли-б це вдома — крик, бунт підняли-б, тепер ідуть. Починати роботу — чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за граблі. Аж де-далі руки, ноги, все тіло ніби соком наливається, міцніє. Пригріло сонце, і втома зовсім розтала, як віск. Робота загорілась.
…По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою.
— Здорова, Настуню!
Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…
— Скінчила?
— Скінчила.— А куди далі?…
Зоторохтіла.
— Надовго, Соню? — обізвалась до дівчини Бондариха.
Соня повернулась.
— На жнива, тьотю! — І знову до Насті:
— Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, число грамотних, неграмотних, жінвіділ, лікнеп, читальня…
Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
— Роботи-роботи! — а сама вже не зводить очей з хлопців. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.
— Товариші, — дипломатично звертається Настя до хлопців, — ось товаришка Соня пропонує…
Слово перехоплює сама піонерка.
Довірливо, сміливо, як до знайомих:
— Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоди, що могли-б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома докладами.
— Влаштувати виставу, — рішуче промовив Василь.
— Слухайте, діти, що я вам пораджу, — встряла в розмову Бондариха, — те все, що ви кажете, може воно вдасться вам, а може й ні, а більше того, що — вилами по воді, а поки-що — пішли-б оце гуртом та звязали Марині Петренковій жито, то велике спасибі заробили-б. Жінка скосила жито, а звязати не звязала: руку обпарила. Там його кіп на чотири, на п'ять — не більш. Підіть, діти, за сонця ще й звяжете.
— Зараз?
— Та хоч-би й зараз.
— Згода! — весело, радісно.
А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
Ішли, сміялись: „от, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її звязане“.
Зашуміло на вдовиній різі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: „Що воно — комуна?“
Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
— Що? Що? Піонери? — загрозливо із запалом кричала Соня.
— О, Соня вже й скипіла — що-ж тут такого, кожний має свою думку.
— Бо мене бере злість, що все на піонерів, піонери — такі, піонери — сякі.
— Нападають на піонерів, то і є за що, — одрубала Настя.
— А за що? Ану скажи, за що? Ану?
— Та годі, от люди! — зводить на мир Василь.
— Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого-ж тут? Всі ми тут однакові — пролетарські діти.
Проте, впинити не було вже змоги.
— Що там — годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.
Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб настобурчений. Скінчили роботу, — нерадісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє. Сухо, з офіційною гостинністю, Настя прохала Соню до гурту вечеряти. Соня почувала образу, проте, щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.
Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні, — та й виривались іскри ще непогашеної сварки.
Рипнула фіртка.
Мати:
— А годі, діти, — либонь хтось іде, — дослухається.
Загавкав собака.
— І хто-ж це воно так пізно? А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння місячне, вітається:
— Добри вечір! Хліб-сіль.
— Хто це? не вгадаю поночі, — приглядається Оксана. — Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
— Так цьому таки правда? — зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
— Удова! Марина! — кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили одразу.
— Та звязали ж. Як там вони звязали, може не до-ладу, того не знаю, ну, а таки звязали.— Чому не до-ладу? — образилась Настя, — в'язали, як і люди в'яжуть.
— Чотири копи і вісім снопів вийшло, тітко! — весело додав Вітя.
— Ну, то як-же це? — допитувалась молодиця. — Хтось вас послав, чи хто звелів?
— Та хто їх там посилав, — самі пішли, — казала Оксана. Що їм молодим та здоровим: пішли, заіграшки звязали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.
— Ну, кажіть-же ви! — дивується молодиця, — а я почула, то й віри не пойняла. — Одкашлялась: — Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу у Гордія вечеряють коло хати. „Гордію, кажу, чи не звязав-би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу, або одроблю“. „Ні, каже, завтра їду косити своє“. Бідкаюсь, хто-б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: „Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть уже в копах“. „Так, кажу, той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито“. „Так я-ж тобі кажу, що твоє жито звязане“. „Хто?“ питаю. „Школярі“, каже. А я ото-ж таки чула, що до вас прибули з Київа товариші. Й вірю, і не вірю. То оце й думаю, дай зайду, спитаю.
Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.
— Так оце вони і є? Чим-же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?
Замахали ложками, руками.
— О, о, яка там дяка?
— Нічого не треба!
— Воно не стільки того жита, сама-б звязала, коли-ж одно, що руку опарила, а друге — оцей, оцей, оцей… — почала гойдати на руках, гаряче пригортати дитину до грудей, зазираючи йому у вічі — оцей мені кателик руки звязав. Оце моє горе.
Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука звязана, як прач.
Почала знову:
— Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бо' простить, і забула. Голова забита, — ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, — немає мого Уласа. До сусідів: ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять, „слухай, молодице, вухом до землі воно так не сидітеме, десь плаче“. Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі, — не чути. Побіжу на город, — не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю — десь гуде. Я вухом припаду до землі, — і далі, послухаю, — і далі. Ну й що-ж ви собі думаєте? — в очах молодиці затремтів острах: — сидить моє золото коло самісінької криниці, а та криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді — видно понакидало. І як воно туди само не впало, — я вже й сама не знаю.
Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю:
— Ну, що-б ти собі думав, коли-б упав у криницю? Га? Кажи?
„Золото“ поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матери, позираючи чорними очицями на місяць.Зідхнула. Кинулась:
— Ні, це-ж я забалакалась! Прощавайте!
До товариства:
— Та ви хоч зайдіть коли до мене в хату, — може я розживусь на пляшку того проклятого самогону, — то хоч по чарці вип'єте.
В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.
— Чого? — дивувалась молодиця. — Не п'єте? Ну так. Посидите. Заспіваєте.
Іде, приказує:
— Зайдіть-же, зайдіть, — глядіть. Не погордуйте. А на останку воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.
Пішла, повеселівши.
Оксана провела її очима.
— Веселої була вдачі молодиця. Дівкою було всі вулиці гудуть нею; лихо приборкало.
Ніби щось наворожила молодиця: пішла, — зразу стало радісно й весело. Про суперечки не хотілось згадувати. Повечеряли, — не хотілось розходитись. Соня згодилась ночувати. Ніби магнітом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли; довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про щось шепотіли, в закутку гаряче цілувались, сміялись.
Хлопці посідали на колодках, почали співати. Підійшли дівчата, не випускаючи одна одну з обіймів, поставали збоку, слухають. Незабаром вплелися в гурт нові голоси. Настрій, як вітром жар, роздувався. Кінчали однієї, починали другої, мінялись тони, пісні журні мінялися на веселі, революційні на побутові, шкільні на вуличні, і всі разом спліталися в одну довгу, що в ній перемішалося все: журба, сміх, тихий смуток молодий запал.
Ось підкидається сміхом, як крем'яхами:
Ой пряла, чи не пряла,
Прости, боже, що збрехала.
І клоччя курить…
І знову, як продовження цієї — глибокий чистий молодий смуток:
Кру… кру… В чужині умру,
Поки море перелечу,
Крилонька зітру…
На тину, коло воріт, як із землі виростають мовчазні, темні силуети, як тіні смутку за літами молодими. Жінки, чоловіки. Вийшла мати спати загонити. Заслухалась.
— Так, гарненька пісня, — скупо похвалила вона. Проте, глянувши на це енергійне, задумане обличчя, на той прекрасний маленький вогник, що засвітився в її суворих та розумних очах, можна було зрозуміти, що та похвала високої ціни. Не погнала спати. Зідхнула:
— Та ви-ж довго не загулюйтесь, діти.
Згадали школу, шкільні свята. Ніч, ясно, широкий моріжок. Пішли по двору парами в ходячого сусіда, як бувало на вечірках по шкільній залі:
— Жито чи пшениця?
Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, або пригортає, раз навіть почулось, що коло тину вони поцілувались. Це чогось Вітю непокоїло й мутило.— Слухай, Костю, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? — тоном щирого „друга“ запитав він Костя.
— У яку там любов! Вигадай, — пробурчав неохоче Кость.
— Ні, ти ось послухай, Костю, мене, старого твого друга, ти не жартуй із цим. Любов, брат, це тобі не шуточка… Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого…
І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.
… Дівчата полягали в сінях, хлопці, як і завжди, — в клуні. Було пізно, — проте, не спали ні в сінях, ні в клуні. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись.
— Та й нащо вона ця бандура? — питав Валя.
— Це — наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла-б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, — мати не дали.
Вітя був насуплений, — прояснів.
— Я вперше побачив її, — думаю, думаю, — ніяк не прирозумію, для чого вона? З крилами, з головою. Аероплан, не аероплан, морока його знає, що воно за мачада.
Сміються.
— Василю, знаєш що? — надумав Валя, — подаруй ти її у наш шкільний музей. От було-б цікаво; такого дива, мабуть, у Київі ніхто й не бачив.
— Беріть, — спасибі скажу, — махнув рукою Василь, — бо вона мені колись таки одіб'є печінки.Позбивалися коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла… гуп-гуп!
Регіт.
— Оце так машина!
… Дівчата вже все, здавалось, переговорили, лагодились спати. Аж ось почувся в клуні вибух реготу.
— О, це вже щось вигадали, — промовила Настя.
Дівчата заздро почали прислухатися.
Аж ось щось застукотіло в сінешні двері.
Тихий голос Костя:
— Дівчата, ви ще не спите?
Кинулись. Обидві разом:
— Ні, а що хіба?
— Ідіть, будемо ступу судити.
— Що?
— Суд над ступою вчинимо.
Соня схопилась, пішла по сінях:
— Суд! суд! суд!
Далі швидко те-се на себе, — вискоком із сіней.
Ступу вже витягли із клуні. В синьому промінні місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.
Коло нього діжка уверх дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах та пеньках нічний трибунал.
Босий, без шапок, у білих сорочках.
Голова:
„Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Куту Василя Бондаря оповіщаю розпочатим“…Не пройшла марно праця молодого товариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Київа надіслано на жнива школярів у допомогу незаможнім людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі — п'ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти. І ось у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько одітий, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.
— Я чоловік бездітний, стара все нездужає, — невправка. Я такий, — додав він, — що дурно й не схочу, — що слід заплачу.
Кость пильно дослухався до його розмови.
— Я піду до вас, дідусю, — зразу погодився він.
Цей вийшов. Аж незабаром на поріг — дід Маркіян.
— Чи не пішов би которий із вас, хлопці, стерегти до мене саду, — не дадуть достояти, вражі діти, зеленцем обнесуть. Я дурно не схочу. Котрий піде?
Говорить, а очі вже спинились на Валі. Валя теж погодився зразу. А над-вечір посунули люди один за одним. Одні прохали, другі так прямо домагались: „вас, мовляв, прислано допомагати незаможникам, та чого-ж це так, що ви тільки одній Бондарисі допомагаєте?“ Насилу їх завірили, що хлопці самі прийшли в гості до товариша.
Другого дня кияни порозходились по селу, і двір Бондарихи на кілька днів затих.У полі скрізь виблискували стерні. Одні ще не покосили, а другі вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночи, хмарою збиваючи куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори пливли й пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.
Кость швидко оговтався у бездітних людей; днів через два, через три і старий і стара скрізь, кого не стрінуть, хвалили свого робітника. „Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно і зародилось таке, — краще, ніж яке рідне“.
Про Валю та діда Маркіяна люди казали: „Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш. Скрізь удвох“. Казали, правда, також, що в них більше розмов, ніж праці. „Покинуть, оце, складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка“.
Вітю незабаром знало вже все село: і старі й малі. В одних людей він довго не сидів — літав по селу, як вітер; учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу, — насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби таки не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити кропивою. Утік.
А в суботу увечері почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: — такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать як сина. — Хвастається: — сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив. — Позирає скоса на руку Насті, зідхає.
— А от, Насте, так і не додержала свого слова.
— Якого?
Подумав, тихіше:
— Перстеника не дала, а ти-ж казала…
Коло перелазу з'являється Валя:
— Добри-вечір! От дід, — так дід! — І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. — Знає зілля, ліки. І про все знає, що не спитай. Історію України, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять. І про Дарвіна, і про Маркса. Знаєте, коли-б такому дідові та освіту…
До гурту підходить Василь.
— Чи всі зійшлися?
— Ще тільки Віті немає.
— А то-ж на спризьбі хто сидить, чи не він?
Настя пригнулась, призирається.
— Це ти, Вітю?
Мовчить.
— Що воно?
Василь підійшов до спризьби, нагнувся.
Сидить, насунувши козирок на вуха, голову схилив.
— Так і є — Вітя! — і далі затурбовано:
— Е, та він чогось плаче?
Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
— Чого це він?— Дивіться, чи десь не набили, — він задерикуватий.
— Чого це ти, Вітю?
Вітя крізь плач почав щось бурчати:
— Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…
Дивуються, серйозно:
— Як — сирота, Вітю? адже-ж у тебе тато є?
— Є! — крізь сльози вимовив Вітя.
— І мама є?
— Є!
— Ну, так який-же ти сирота?
Вітя перестав плакати, носом чмихає.
Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко.
Всі перезирнулись:
— То що-ж таке трапилось, Вітю? Може набив хто?
За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:
— Як мені на осінь… у салдати…
— Ану, заждіть! — Кость швидко нахилився, нюхає:
— Еге-ге! та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки!
Всі зареготались.
Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зімнятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, бліде обличчя.
Кость суворо:
— Та й де це ти так налигався, Вітю?
Вітя перестав плакати, починає щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли вести, вирвався, на моріжок упав. Хлопці — в сміх.— Годі! годі! — обурено спинила всіх Настя.
Стала підіймати п'яного. Сама лагідно:
— Вставай, Вітю, та підеш спати.
— Я сам, я сам, Настуню. — Справді встав таки сам, патякає:
— Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… — Вітя люто тикав пучкою на Костя: — отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого… — Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою витягнув губи, почав передражнювати: „Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене“… Поет… Знаю, — куди ти хилиш! Женишок. Зятьок… — Скривив губи, передражнює: — дай, Насте, перстеника.
Далі блиснула якась рішуча думка:
— Насте, ти любиш мене?
Сміється Настя:
— Ну, а як-же? — люблю.
— І я тебе! — Вітя нахилився і поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.
— О! — на обличчі у Віті, заплаканому й завоженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:
— Бачив?
Здійнявся шалений регіт.
Вийшла Оксана:
— Що таке? — І далі злякано: — Лихо! де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?
Вітя повернувся до неї.
— Я босяк, я жулик, я… та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.
Оксана заклопотано:
— Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти спати.
— Піду. Вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю.
Вітя, рачкуючи, підвівся з колін і помарширував, похитуючись, до клуні.
— Ну, й люди, — хитає головою Бондуриха, — треба було отак напоїти хлопця.
....У Віті були рвоти. Стогнав:
— Водиці.
Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра жалібниця. Гладила чуб.
Кость довго ворочався, не спав, раз-по-раз підіймав голову, дивився, що робить Настя.
Далі укривався з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав одягатись.
— Куди це ти, Костю? — спитала Настя.
— Піду до хазяїна, — тут мені немає чого робити, — гостро отказав Кость.
— В чім річ, Костю? — затурбувалась Настя.
Кость хотів іще щось сказати, далі махнув рукою і, не озираючись, подався із клуні.
Прокинувся Вітя рано, коли ще всі спали.
Боліла голова. Зразу пригадав учорашній вечір і вхопився за голову; од сорому стало жарко: „і-і! наробив-же я шелесту“.Згадав: бруд, рвоти… фе… Гидко стало. Осміють…
„Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив“.
Замислився, — брала якась нудьга. Аж ось — чогось стала перед очима Настя.
Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: „чи я її цілував, чи вона мене?“ Крізь сором, крізь похмілля одживало в грудях тепле, радісне. Одразу сорому як не було. „Хороша, добра“… Далі феєрверками загорілись думки. Штовхнуло щось у груди, в уші вдарила кров: „От як-би я покохав її, так покохав! Не так як Кость, — навіки, до „гробової дошки“. Далі закрутилось, завертілося в голові: свідки… закс… Ще далі — новина в школі: „Чули? Вітя Баранович оженився — і знаєте на кому?“ Затремтіла радість: „ І, єй-бо, оженюсь!“ — Аж у грудях жарко стало… Трохи боліла голова, почував жарок, — фантазія працювала, аж палала. Все можна. Все легко.
На роботу цього дня Вітя нікуди не пішов. Все здавалось, — якесь сьогодні свято. Вітя сміявся з Костевих віршів, проте, в таїні заздрив йому, маючи це за великий плюс Костів. Особливо в такому ділі. Тепер йому здавалось, що він може сам написати вірш. Та ще який, куди тому Костеві! Знайшов у сіні Валин зшиток, оливець, рішуче пішов шукати зручного місця.
Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб'є кучері на голові, напустить хмарою на чоло, тряхне головою; одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін Олександер Сергієвич. У середині аж горіло, аж туман у голову бив, уже сам собою і вірш складався. „Ух, і напишу-ж!“ Пішов у поруб, що за ставком, аж спотикається на пеньки, плутається в квітках.
Пече сонце… Жовте, червоне, синє — аж ропу на сонці попускало, пахне, гуде бджолою, джмілями. Душно — ніби сам пропахтівся квітками. Здається, пахучі краплі дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав придумані раніш рядки:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був…
Тепер моє серце плаче…
Далі — стоп!
Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх, — ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
Очі в небо, оливець в небо, думає: лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув… Гризе оливець, кусає, мучить його, ні, не пише. Повторяє по кілька разів, розганяється:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був…
Тепер моє серце плаче…
„Ні, тут діла не буде“. Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був.
Зашелестіло поблизу: жінка — боса, в руках дубець; тоскними очима розглядає по порубі. До Віті:
— Часом ти не бачив тут рудої корови?
І далі.
— От лихо!
Швидко стріляючи у всі боки затурбованими очима, побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить!
„Піду кудись в инше місце в тінь“.
Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Тінь од неї, як під наметом. „Отут мабуть піде робота“. Як не сяде — незручно. Ляже — муляє, перевернеться на живіт — коле щось, сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік копи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, як дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:
— А що, Вітю, в холодку, мабуть, таки краще, ніж косити в полі?
Сказав бодьоро, на закуреному обличчі блиснули сміхом зуби; а слова одгукнулись у Віті докором.
„Чи не піти краще до хати — там ніхто не буде заважати“.
Вернувся до двору, походив, поникав, зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві; небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку дорогу білизну, а попід нею — пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову лізе уперто, настирливо щось инше: „а що, якби покоштувати медку“. Або задивиться на бджіл: „яке маленьке, а дивись — яке розумне і трудяще“… Бере одчай і нудьга. Думає: „ні, не закінчу я свого вірша“. Безпорадний смуток щипає Вітю, він вкладає всю силу почуття, декламуючи вірш, який є незакінчений:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був…
Тепер мов серце плаче
Умгу-гу-гу, гу-гу.
І цей останній невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли-б найти йому відповідні слова, вони-б пронизали Настине серце наскрізь.
Дід Маркіян кохає сад по книжках і немає ні в кого зате на селі кращих сортів груш та яблук… А вродило цього року — листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, — гілля кіллям підважені, під яблунею солом'яний курінь. Коло куреня — яблука, груші, сливи — в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослончику, в величезному солом'яному брилі сидить Валя, одбирає на базар у місто груші; коло нього стоїть дід Маркіян. Давно треба їхати в поле. Кінчають суперечку.
Мова про аероплани. Дід гаряче боронить ту думку, що це ті „птиці із залізним носом“, що про них пишеться у біблії. Валя зрештою „розбиває його вщент“, і дід, на диво Валі, стає цим цілком задоволений, веселий. Валя дивиться на нього і ніяк не врозуміє, чи справді дід вірив у те, що боронив, чи тільки хотів Валю подратувати. Ну й хитрющий-же дід та мудрий…
Зрештою — закінчили. Дід зідхнув, почухав голову, постояв, — хотілось іще завести про що-небудь. Зразу не йшло в голову. Вирішив на цей раз скінчити.
— Так ти-ж дивись тут, Петровичу… (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя — редактор), я вже на тебе покладаюсь… Ти в мене й сторож та й хазяїн.
Розглядав по саду: все не хочеться йти. Побачив дітей коло тину:
— А чого вам тут треба? га? Яблук? Гони їх, Петровичу, лозиною од ліси, бо цьому краю не буде. Бач, які! Яблук?
Далі щось згадавши, вернувся до дітей:
— Ану скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, тоді дам!
Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із „Кобзаря“:
Славних пладідів великих
Плавнуки погані…
Пішов уже рішуче, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає, покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево, струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться в небо, мріє. Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності діда. Минає кілька років, увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: „дід Маркіян“. „Повезіть до діда Маркіяна“… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: „Невже-ж це ти, мій славний, юний друже?“ Обійми, стискання: „Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, а пам'ятаєте“…
Голос за спиною:
— Сторож спить, і не бачить, що в саду злодії.
Валя кинувся. Осміхається, гризе яблуко. Настя.
Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, по звичці, махнув рукавом під носом, чи немає там чого зайвого, озирнув свій костюм і тільки звірившись, що все в нього в порядкові, заспокоївся.
— Заходь, Насте, до куреня.
Настя підходить:— Я на одну хвилинку, — іду мимо — дай, думаю, загляну, що робить тут Валя.
Озирається:
— Як-же у вас тут гарно-гарно…
Ходять по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощав то тим, то иншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав — там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє.
— Ой, треба йти! — кинулась. Далі, перебивши Валю:
— Я тебе, Валю, маю щось прохати. Завтра ми збираємось на екскурсію в ліс. От коли-б ти переказав Костеві, щоб і він прийшов.
— Добре, я увечері піду до нього, — пообіцяв Валя.
— А ти підеш з нами? — Настя прищурила око.
— Я? — Валя пошкріб під брилем, почервонів.
— Ходім, а то ти все чогось тікаєш од нас, од дівчат. О, бач, уже й почервонів.
Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.
— Та не червоній, — протягла вона, і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
— Ну, я вже не буду. Так дивись, Валю, приходь… Хоч ради мене…
Вертить перед очима руку з перснем.— Ху, як-же тут хороше у вас — іти звідціль не хочеться.
А коли Валя знову остався сам і вернувся до своїх перерваних мрій, у них уплелася нова деталя.
Сидить він у своєму редакторському кабінеті, поклавши редакторську руку на гору паперів, і на цій руці виблискує перстень, цей-же такий самий Настин олив'яний перстень. Хто не бачить — дивується: значна така особа, а носить якийсь простий, олив'яний перстень… це щось значить…
Далі думки його почали стрибати: в який-же це вони ліс збираються?.. Раптом схопився, побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…
А другого дня була неділя. Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, іде до Бондаря. На майдані мусів спинитися; коло кооперативної крамниці гурт селян, сиділи на моріжку й грали в „підкидного“. Спокійно, методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і цокали пальцем по лобі тих, що програли. Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разок згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими од азарта очима і з червоною ґулькою на лобі. Дожидався, коли йому знову дадуть змогу одігратись. Зазирав із-за спини в карти, нервово совався, нетерпляче підказував. Вулицею ішли вже Кость, Вітя, Настя і Соня.— Ось де він! Валя, чого-ж ти сидиш тут, — ходімо-ж з нами!
Валя скривився, чухає голову:
— Я зараз.
Постояли, підождали:
— Валя, ми-ж тебе чекаємо.
З досадою:
— Та зараз-же. Ідіть — я вас наздожену.
І полегчено зідхнув, коли ті сховались у вуличці.
А на рундуці, коло крамниці, дід Маркіян, розмахуючи руками, щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.
Валя прислухався і його почало знову щось непокоїти. Дід Маркіян знову, мов навмисне, плів дурниці.
— Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються.
Не витерпів Валя, — схопився.
— Маркіяне Васильовичу, — стримано почав він, — ви людина розумна, і я вас поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що сами в них не вірите: „дні стираються“, та хіба день — то це така монета, що може стиратись? То вигадали „птиці з залізним носом“, а тепер „дні стираються!“ Та нехай-би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.
Дід якось загадково осміхався:
— Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке „клєточка“?
Дід розпочинав, очевидно, звичайний на майдані диспут.Люди заворушились: про цю „клєточку“ знали вже всі. Попідіймали од карт голови:
— Ану, ану, Валю?
— Знаю! — певно промовив Валя.
— А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! — задирливо промовив дід.
— Парі! — запалився Валя, аж схопився.
Забили заклад.
Валя одкашлявся і почав:
— Клєточка, клітинка — це значить так… кожна рослинка, кожний живий організм складається з маленьких частинок, що їх звуть кліт…
Одностайний регіт не дав йому закінчити:
— Не туди, Валю, попав.
— Не в ті ворота заїхав.
Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий.
|
|
А дід однією рукою взявся за бік, другою величньо показував на верх шовковиці, що росла за тином:
— Ото-ж лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.
— Та підождіть, та як-же… — почав було боротись Валя. Загули. Зареготіли:
— Не хочеться?
— Ну, добре, ну, добре, — мимрить збитий з пантелику Валя, — хай буде так… тільки…
Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.
А дід Маркіян гладив довгу свою бороду, походжав коло тину, насмішкувато око щурив:— І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кукувати?
— Київська, бачте, — вчена, — реготали люди.
Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб втриматись: от-от бризнуть із очей сльози.
Замовк, затих Валя, тільки чмихає носом.
А дід Маркіян знову:
— От він мені усе про радіо. Носяться з тим радіо, як дурень із ступою, а що воно таке радіо, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.
— Може таке радіо, що коли-б перестріло вночі, то безвісти забіг-би од нього, — казав один з гурту.
— Може таке радіо, — поправляє другий, — як завелося ото в Богданах. Чули?
Почав розповідати: — Завелось щось на горі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях. Їсти вимагає та ще, щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб'є. Та ще щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебень у хаті. То що-ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує батюшці: „господи помилуй“… От тобі й радіо…
Регіт пік Валю огнем. Не втерпів знову:
— То це по вашому і радіо-домовик?
— Домовик не домовик, ну, то й не людина, — допікав дід Маркіян, — домовик, то той хоч сидів тихенько на горищі, що хто там його й почує й побачить. А тепер таке понаставало, що вся нечисть на люди випирається, ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут мира — не протовпишся, а воно з піддаху привселюдно реве без сорому на весь ярмарок. Та як реве! в вухах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося! А поспитай: що воно, — дід скоса зирнув на Валю, — так він що тобі скаже: „Радіо“, мовляв та й годі…
Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову.
— Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу! тепер-же про це тільки й пишуть — і в газетах, і в журналах!
— Такого не пишуть — вигадки!
Здавалось — нахабно дививсь дід. Валя знову — блись-блись! вогники в очах, аж губи зціпив. Стримував себе:
— А як докажу?
— Не докажеш, Петровичу!
У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт. Очі, як свічки, засяли. Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:
— А як докажу! — схопився він із місця, аж зблід.
— Ну, та й запальний-же хлопець! — сміються люди, — не кається!
Дід Маркіян скоса, пильно зирнув на Валю:
— Буде вже того, що раз доказав.
Валя в'їдливо впився очима в діда:
— А що, злякались? Злякались?
— Чого там „злякались“, — доказуй, — побачимо.
— Парі!
Забили. Ні хвилинки не гаючись, Валя вихорем помчав од гурту.— Я зараз вернуся.
Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.
— Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.
— Та й азартний-же хлопець, — як та іскра!
Говорили, сміялись, хвалили.
А Валя тимчасом злітав уже до хати-читальні, де вхопив під столом якесь число „Знання“, общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.
Задиханий, сів на ґанку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ „Наука і Техніка“ — спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками рисунками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того, як її дочитали, повернули очі на діда:
— Ну, що ви скажете тепер, діду? Га?
— Тепер, діду, виходить, черга за вами лізти на шовковицю? — зареготав хтось із молодших.
— Ні, воно може дідові й не личить лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.
Сміялись.
Дід винувато скривився, комічно лупає очима.— Коли так, то й так: сідай, Петровичу, — дружньо промовив він, — твоє зверху.
Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, фицав ногою, як справжній жеребець, іржав… Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні. Аж ось відразу пригадались йому вчорашні мрії: „це ти, мій славний, старий друже“… і сльози здавили йому горло. Сором залив обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.
— Бо' з ним! не хочу! Бо' з ним! — Перша образа слізьми сплила йому на очі.
— Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, — підбивали люди.
— Ні! ні! ні за що не сяду! — рішуче заявив Валя, ні за що на світі…
І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. Один із селян почав перегортати книжку, роздивлявся.
— Ану, Валю, ще почитай нам що-небудь із неї.
Незабаром Валя сидів посеред гурту уважних очей, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.
Екскурсія в ліс не одбулася, розвалилась ще по дорозі.
Над-вечір Вітя ішов понад ставом. У воді уже гойдались, як золоті яблучка, перші зорі.
— Чи не скупатись? — Спробував воду, — як літепло. Незабаром роздягся — плюснув у воду, полетіли діямантові бризки. Коло греблі біліють таємниче водяні лілії. Поплив, перевернувся горілиць. Над ним схилилось небо. Здається йому, що він лежить на одному місці, пацає ногами, а зверху пливе над ним темно-блакитна повідь. На ту воду накришив хтось мережева з блистинок, між цяцьками — срібний окрайчик — місяць. Вся ця блискуча наплинь суне кудись разом із повіддю, іскриться. Довго бовтався в воді під зорями. Додому вертався тихий, замирений. Здавалось йому, що викупався він не в воді, а в якійсь зоряній купелі. Тільки десь там на дні в нього тихо, тихо, гули, як струни, рядки його незакінченого віршу.
Ветха старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Над водою на прикорні вільхи — Вітя зазирив — сиділи якийсь парубок та дівчина. Торкнуло щось Вітю: послухаю. Зайшов над греблею, проліз попід насипом, сховався. Чути кожне слово, а подивитись не можна — зразу побачать. Парубок казав, що він сирота, що привик до їхньої сем'ї, як до рідної, що її полюбив він, як рідну сестру. Голос здавався знайомим. Щось бухнуло в грудях у Віті, не витерпів, висунув голову: не може бути! — Настя й Кость! Аж ноги затремтіли у Віті, не встояв на пеньку, плюснув у калюжу і помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях боляче рвались струни, як буря. Грузнучи в грязі по коліно, він спотикався, люто здавлював сльози і декламував:Тепер… моє… серце плаче…
Угу… гу-гу-гу…
Справді, дурне Вітине серце і боліло, і плакало.
Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, придивіться. Що сад, то сад, а треба придивитися й на город: гляньте, як блідо-зелену листату шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в них стоять у ямках калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-сонячників, що рядами розійшлися по межах мов що загубивши… На картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках отого марного хлопчика, що „під тином у старій ряднині“, блисне в його погаслих очицях тими діямантами, що і в світі немає їм рівних. Отоді одчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні однієї картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітками: і королевий цвіт, і кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. Чи не продали-б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі? Ага? Картопельки? Заждіть-же, прошу панів, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає. Сидить вона зараз на городі, на рядні з буряковою гичкою. Замріяна, запечалена. Коло неї — Соня. Сидять, листи до місяця читають.
— Що його робити, Соню, то я й сама не знаю, і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костю дала поносити перстень на день, а Вітя…
Аж ось щось зашелестіло по городі… Тінь… недалеко в темряві схвильований голос:
— Насте, на хвилинку сюди!
Настя зирк, схвилювалась:
— Ой лишечко! це-ж він і є! Це Вітя!
Голосніше:
— Це ти, Вітя.
Вітя різко, виразним шепотінням:
— Мені треба щось тобі сказати: на одну хвилинку.
Настя встала й підійшла. Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя слухала уважно, далі — сміх; у темряві на весь город залунало:
— Вітя, та що ти мелеш?
Настя, не дослухавши, махнула рукою. Зареготалась, побігла.
Вітя їй у слід:
— Насте, це не жарти!
Настя вернулась червона, як буряк. Затурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась, а очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.— Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? — жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.
— Та нічого, дурниці.
— Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, — допитувалась Соня, — бач, яка ти…
Соня надулась.
Настя затулила лице руками:
— Хай колись розкажу.
— А чому-ж не зараз? Чому не зараз?
Настя почала прохати:
— Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай…
— Ну, добре, ну, добре, — згоджувалась Соня, а сама од цікавости аж горіла — а коли-ж ти скажеш, — завтра?
— Завтра, або позавтрому.
— Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав? Не все, а тільки трошечки… Про кохання? Правда?
Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.
Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні:
— Я так і знала!
Зідхнула.
Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:
— Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: „давай каже завтра підемо в загс“.
— Що? — Очі в Соні стали великі, як сливи.
Далі:
— А скільки-ж йому років?— Шіснадцять, чи навіть п'ятнадцать… — засміялась Настя.
— Усього? Мало. — І далі подумавши: — хоч, правда, бувають випадки…
— Тю! що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?
Повалила на гичку й почала лоскотати.
— Та який-же дурень запише нас?
— Ні, ти стій! ти зажди! У нас у Лубнях такий був випадок…
І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в Загсі записали на шлюб неповнолітніх.
— Соню! та це ти справді? Чи воно-ж мені в голові? Оце було-б добре! Оце так! — Реготали, дуріли. Перегодя:
— Щаслива ти, Насте, що в тебе… — і Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі понялися нудьгою, пригасли.
Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.
— Соню, ти вже додому?
— Бувай здорова! Я забула, що мені треба йти! — і зникла в межі поміж пшеничками.
Настя підклала руки під голову, лягла горілиць на холодній гичці. Дивилась у небо, на зорі, що в город зазирали. В очах блищало дівоче щастя… Смутненько, стиха-стиха пустила голос:
Зеленая рута, жовтий цвіт —
Не піду я заміж — піду в світ.
Та й розпущу косу по плечу…
Вечір. Видно од місяця, аж моріжок зеленіє. Клуня одчинена, постіль послана, хлопці — в зборі. Не сплять, гудуть, як жуки.
Кость лежить нероздягнений, коліно підняв угору, наспівує фразу з якоїсь пісні, — все одну, все одну; упивається нею, без ліку повторяючи:
Вітя широченними кроками ходить по двору, насупив брови; вигляд рішучий, сердитий. Люто гуде крізь зуби:
Што ти, стєрва, задайошся,
Я люблю, а ти смійошся…
І далі баском:
— Товариші, ви не знаєте, тут є де-небудь карета швидкої допомоги?
Валя вимощує постіль. Щоки в нього ще горять, очі поблискують, недавно тільки вернувся з балачок на селі. Стеле, ламає собі голову:
„І що-ж то воно за „клєточка“, чорти його голову знають?“
Василь сидить на порозі в клуню, будує плани, як будуть вони влаштовувати виставу в селі. Його не слухає аж ні одна душа: так ніби гомонить до місяця.
Тихо, щоб нікого не забудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу менші діти. Хата мала, низенька, повітря важке, дихати тяжко. Найшла на карнизі каганчик, засвітила. Тихенько причинила в городчик маленьке віконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайстрований з якоїсь ляди; на ньому — книжки, зшитки, а над ним гасло: „Ми світ новий збудуємо“. Нижче невеличкий портрет Леніна, школярської роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стіл. Далі сіла на маленький ослончик, підперла руками голову і звела заплакані очі на суворого вождя.
Другого дня було Маковія. Бондариха пекла паляниці й пироги з яблуками. Настя серед двору вимішувала свині дерть у цебрі. Була аж червона од пари, розбилась од роботи коса. Виріс Вітя, в байовому наряді: поверх блузки — грізно одвисав наган (замість куль у нього, правда, було натикано жолуддя). Рішуче підійшов до Насті і мовчки подав згорнутий папірець. Настя одкинула ліктем пасмо коси, що падало на спітніле обличчя, кінчиком пучок взяла лист і, не читаючи, сховала його за пазуху. Вітя, не озираючись, пішов на город. Там він пригнувся за бузиною і в дірочку крізь лісу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скінчила роботу, витерла об фартух руки, вийняла лист. Далі сполохано озирнулася по двору і, тільки звірившись, що нікого немає, розгорнула папірець і почала читати. Лице спалахнуло, зачервоніло, як вогонь. Швидко сховавши папірець назад, подалась до хати.
— Ага! — задоволено подумав Вітя. Пішов на город.
А Настя, нашвидку переодягнувшись, вже мчала до Соні.
Соня сиділа коло свого столика, низько схилившись над паперами, і складала якийсь відчит.
Тільки побачила Настю, зразу кинулась. Настя була задихана й схвильована.
— Що таке трапилося, Насте? — одсовуючи папір, швидко запита Соня.
Настя вхопила її в обійми, до плеча лицем притулилась. Груди у неї хвилювалися і двигтіли, чути було, як билося серце:
— Ой, Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що мені всього осталось жити дві годиночки… — схилила нижче голову на груди подрузі.
— Як? — теж схвилювалась Соня.
Настя нишком, не підводячи голови з грудей:
— Буде мене Вітя стріляти через дві години з нагана у саме серце.
— Та що ти кажеш, Настуню! — крикнула Соня, злякана, темні її очі, як фіялки, ще темніші стали.
Настя вийняла папірець. Обидві схилили до нього голови, читають:
„Дальше я не можу чекати. Ми мусимо одружитися. Відповіли чекаю через дві години на рові за городом. Знай, — я не жартую. Коли не вийдеш, — куля нагана проб'є твоє зрадливе серце“…— А самопал є в нього? — злякано крикнула Соня.
— Наган, — смутно одказала Настя, — на поясі висить.
— Що-ж тепер робити?
— Я вже й сама не знаю, що мені робити…
— І всього-ж тільки дві години, дві годиночки дав строку…
Соню хвилювали різні почуття і раптово одно із них спалахнуло, погасивши инші. Оченята блиснули не по дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стіл:
— Та яке-ж він має на це право? А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш? Що це таке? Рабство?.. — Почала схвильовано ходити по хаті.
— Цього не можна так залишити! Я піду йому сама скажу.
Ходить швидко-швидко. Сіла поруч.
— Настуню, доручи мені поговорити з ним — гаразд?…
Настя погодилась.
Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Иноді вибирався на рів і дивився у двір — тоді на обличчі його заявляв злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.
У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. В дворі стояв віз, на возі — якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. „Це щось цікаве“, — торкнуло Вітю. Проте, вирішив бути твердим: „не піду“. Почав знову ходити. І сидів, і лежав, — ніхто не виходив. Тимчасом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто водив очима, скреготав зубами і знову починав ходити, мимрив: „Што ти, стєрва“, чвиркав через зуби. Аж ось із двору почув голос Василя:
— Вітя, гов! Вітя, де ти?
Вітя витягнув голову, щоб обізватись, далі схаменувшись стримав себе.
— Вітя, іди ме-еду їсти! — гукав Василь.
Тут уже Вітю так щось рвануло за плечі, що він, забувши про все, вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що од пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка з корбою збоку із дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.— Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках — свіжі паляниці, пухкі, білі.
— Ану, діти, до меду.
Ламали паляницю, вмочали в миску з медом, смакували.
— А ти-ж Вітю, чого не пробуєш? Ти-ж, казали, охотник на нього, — звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз: „тепер мені не до меду“, проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці, умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
— Ага, голубчику, аж ось коли я до тебе добрався.
Одломив од паляниці цілу кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, — чи ніхто на нього не дивиться.
— Буде, сину, на цей раз, а то щоб не завадило, — ласкаво промовила Оксана.
— Всю миску виїм! — захоплено й рішуче промовив Вітя. Оксана:
— Та воно не шкода того меду, тільки я боюсь, щоб…
Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту, і зразу, як перший грім наступної грози, загурчало у Віті в животі.— От, я-ж казала, що так буде, — затурбувалась Оксана.
Вітя хапався за груди, за живіт, в'ється як риба.
— Ведіть його! Хай ляже.
І Вітю повели під руки, блідого, в'ялого, з потухлими очима.
Опівдні прибігли Настя з Сонею в піднесеному настрої. Бігали на город, — нема, в дворі, в пасіці, в хаті, — скрізь не видно. Стали серед двору, турбуються. Стиха, злякано:
— А що, Насте, як він щось собі заподіяв?
— Чого доброго, він шалений.
Дивляться одна на одну великими очима.
— Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався із клуні Валя.
— Віті не бачив?
— Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…
— Чого? — і голос затремтів у дівчат.
— Так… хворий.
Збентежені дівчата аж зблідли:
— Що-ж таке трапилось?
— Та нічого… видужає, — чогось не хотів казати Валя.
— Чому-ж ти не кажеш?
Де-далі дівчата хвилювались дужче.
Валя подививсь уверх на засторонок, почухав голову. Далі схилився до дівчат, почервонів і зашепотів:
— Меду об'ївся, — живіт болить.
Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: угорі на снопах почувся виразний стогін од болю і одчаю.І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну вставили очі. Одна затулилась рукою — пирск, друга — пирск, і, слова не сказавши, бігцем — на город! Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтримного реготу.
Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
— Валю… І нащо… ти… сказав.
Над вечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір'ю Соні, довгенько щось розмовляли. Вертаючись, осміхалась і кусала губу, проте, очі поблискували сердито. Посеред двору лежала купа сухого хворосту — підійшла, поволі уважно вибрала дубець, обломила гіллячки, похвиськала в повітрі. Спокійно до Насті:
— Насте, а йди до хати?
Настя почервоніла, стурбувалась.
— Чого, мамо?
— Іди, там побачиш! — і пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір'ю.
Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.
Підійшла до Костя, суворо насупила брови:
— Дай сюди перстень, КостюІ
Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись — зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до бур'янів і шпурнула рукою.Кость охолов.
— Насте, нащо це ти?
Не озираючись, швидко подалась кудись на город.
Кость почервонів, далі краска на лиці злиняла, опустив голову низько-низько.
— Пропало все…
Зранку в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину — треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі: Кость, Валя, Вітя, Василь, Настя. Безперестану гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цвохали батоги, бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні — бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб… — він керує машиною: сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові.
— Знаю! — незадоволено одгукувався Вітя, — вченого вчити — тільки псувати.
Настя працювала за двох.
Поважна, серйозна, ні осмішки, ні жарту. Обзивалась тільки тоді, коли її питали. Проте, иноді мимоволі кидала на Вітю з боку лукавий, насмішкуватий погляд. Коли його Вітя помічав, хмурився: мені зараз, мовляв, немає часу для дурниць, в мене робота, в мене — люди, мені не до любощів… І лютий вигук на погонича:
— Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?
Жар тонув в очах у Насті, і вона проймалась повагою до молодого, енергійного машиніста, ховаючи сміх до зручнішого часу.
Кость був пригноблений, сумний, хоч робота в нього горіла. Кидав на Настю погляди, повні муки й благання: хоч усміхнися, хоч подивись!
І не гляне — як кам'яна, ніби й немає його тут. Тільки вергає вилами все більші й більші оберемки соломи.
Живуть хлопці, про Київ і думати забули. Аж ось — лист. Пом'ятий, заяложений, — мабуть довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всіх. Був він повний докорів, що так довго не давали про себе вісти, що може там сидять дармоїдами на чиїсь шиї. В кінці — суворий наказ, щоб небарно вертались до Київа. Прочитали хлопці, посмутились. Увійшли в хату сумні, затурбовані. Раніш було влетить котрий, не питається: кусок хліба з столу — їсть. Тепер дають обід — сидять на лавці, не зважуються сісти за стіл, мов сьогодні привезені. Оксана зразу помітила:
— А чого це ви, хлопці, понадувались?
— Лист прислали нам, щоб їхали додому, — одказав за всіх Кость і позирнув на Настю.
Настя стояла коло столу спиною — не повернулась, тільки плече піднялось тривожно.
— Та й чого ви самі будете їхати? — здивувалась Оксана, — поїдете всі разом — вже-ж недовго осталось.
Василь замахав рукою:
— І не думайте! ми ще тут спектакль мусимо влаштувати. Обов'язково.
Настя мовчала, тільки по столу сердито гриміли миски й ложки. Хлопці мнялись:
— Та воно, бачте…
— Що?
Кость:
— Та ми вже, мабуть, і набридли вам. Може ви вже думаєте: „і де вони взялись на нашу голову, ці дармоїди?“
Бондариха пильно подивилась на хлопців.
— Це, мабуть, у листі вам такого понаписувано?
Мовчать. Оксана нахмурила брови:
— Так отож скажіть їм, хлопці, так: сидите ви тут у селі не даром — ви робите, і на те, що вас годують, — ви заробили. Це одно. А друге: чим таким я вас тут годую, щоб ви мені робили збитки? Прийшли за стільки верстов у гості, а вас запрягли до роботи, та й напихають борщем без м'яса та огірками. Може це вам не подобається, — то инша річ, — так ви-ж сами бачите, ми люди не багаті, що є, — тим шануємо.
Хлопці замахали руками.
— Що ви, тьотю? Ми зовсім, зовсім не про те.
— Так ото-ж не говоріть мені не знати що, а то ще й сердитись буду, — м'якше додала Оксана.
Всім було трохи ніяково.
Настя стояла коло столу, червона, сердита, з сльозами в очах. Словом ні разу не обізвалась.
Зам'ялась якось.
Спектакль з співами, з декламаціями, і, як водиться на „користь“. Про це подбала Соня. Помешкання — недобудований „хамазей“ за селом, п'єса — твір Василя на одну дію, що ставили в школі: „На баштані“. Дієвих осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирьохрічки (тих, що завжди питали: „А яка там у Київі школа?“ „А чи правда, що туди безплатно приймають селянських дітей?“ „Що там є для них помешкання, де жити?“). Головна розпорядчиця — Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала. Їй було запропонували ролю — засоромилась, почервоніла, замахала руками: „Куди мені грішній“ і смутненько зідхнула. Грати вона дуже хотіла, — боялась. Посвітили лямпи. В театрі — гудуть. За сценою одягаються, гриміруються. Всі хвилюються. Василь — спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки — він гримірує Настю з кам'яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями, — він ще байдужніший, ще більш спокійний. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги.
За сценою гамір — стукотять ногами. Соня стражденно:
— Починайте! та починайте, ради бога!Настя не встоїть у руках у Василя, тупає ногами:
— Швидше! швидше!
Василь приплющує одне око, як на малюнок. Тягне:
— У… успіємо!
Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли — очей не одведуть.
— Як картина!
Василь гордо витирає руки:
— Оттепер можна й третій дзвоник давати!
Підняли завісу.
Соня припала до лаштунку, за серце взялася, аж зблідла. Кинулась, аж присіла.
Раптом замовк Валя суфльор, шарпаючи нервово листками рукопису. На сцені — мовчанка. Соня вхопилась руками за голову, бігає: „скандал!“
Сяк-так Настя пригадує ролю — за нею инші. Грають без суфльора, плутаються. Суфльор червоний, сконфужений, знизує плечима, щось собі мимрить, шарпаючи сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость, піт патьоками, — за голову хапається.
— І що він робить? Що він робить? Провалив п'єсу!
Вискакує Настя, як буря, очі віють іскрами.
— Усе пропало! Усе! — До Костя:
— Ну, а ти! ти, ти пам'ятаєш, що ти молов?
Соня кидається до одного, до другого, благає, як не цілує:
— Тільки не сваріться, братики, голубчики, ради бога! Чути-ж в залу…Настя — ніякої уваги:
— Ганьба! Страмовище! — репетує вона на все горло, червона од обурення… Раптово прислухавшись, пурх — на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос: тихий, мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекований.
Тимчасом суфльор надибав таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро закивав головою. Пригноблені партньори одживають, гра набуває певного піднесення.
Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей; лице у неї міниться, як на вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені. Острах, що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули зірницею: діло налагоджується, кращає. Густими рожами, ніжними трояндами, вогневим маком розцвітав на щоках успіх, зростав.
Іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом діямантами: відчувається бурхливий, радісний, переможний кінець — на губах тремтить уже невтриманий сміх, а руки мимохіть, як заведені, розставились до оплесків…
Соня шалено замахала руками, як од бурі, затіпалися на голові у неї стрижені патли — звуків її не було чути — потонули в загальному громі що ним загула одразу мовчазна заля.
— О-ох! — знеможена, радісна, не сіла — упала на маленький ослончик, що стояв під стіною за лаштунками.
Соня лежала нерухомо на ослончику. І коли-б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать, під нею правдивий був-би напис: „повне щастя“.
Успіх був повний: і художній, і матеріяльний. Зібрано було на користь хати-читальні 11 карб. 50 коп.
Здавалось, тільки-що заснули, аж ось:
— Товариші! Товариші!
Хлопці порозплющали очі. В одчинені ворота бив веселий, ясно-рожевий ранок. Стояли осяяні сонцем Настя й Соня. З клунком за плечима, з палицею в руці, свіжа, бадьора, Соня привітно й смутненько усміхалась. Хлопцям здалось, що спали вони всього одну хвилинку, здавалось, що недавно перед цим була опущена завіса і після коротенького антракту одкрилась нова сцена. На цю сцену з сонячними живими декораціями вийшли Соня з Настею починати якусь нову, чарівну п'єсу.
— Вибачте, товариші, мені було шкода вас будити, коли-ж не хотілося іти не попрощавшись.
— Зажди, Соню, ми тебе проведемо!
— Е, ні! Треба поспішати: мене там обіцяли трохи підвезти. Глядіть-же, приїздіть! Прощайте! — Соромливо: — вибачте, що побудила.
Уклонилась, усміхнулась, одійшла трохи, знову кивнула головою, зникла.
Стало жаль чогось. Повіяло смутком. Зразу стало ясно, що в цій дівчині багато більше було теплого, цікавого, чим думали, було шкода, що мало взнали її.
Чисте, передосіннє небо вже дивилось на землю голубою задумою. Голе поле нагонило сум. Прилітав уже, як новий гість, легесенький смуток, — вітер. Раптом встали перед очима у хлопців Київ, школа, шкільний гамір, забуті на цей час учні, вчителі. Готувались до од'їзду. Валя бігав по селу, енергійно стягав для шкільного музею різні цікаві речі, що в час перебування в селі наглядів у селян: старовинний великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма, вулик, ясне череп'я. Гордощами його був величезний мамутів ріг, що днів зо три канючив він його для музею в одного селянина.
Вітя захопився агітацією поміж селянськими хлопчаками, намовляючи їх їхати з ними до Київа учитися в семирічці. Казав, що їхня школа в Київі охоче приймає селянських дітей, одводить для них при школі помешкання, дає безплатні сніданки. Наговорив, наобіцяв, і бідні хлопчаки, що давно мріяли слідом за Бондарями учитись у Київі, остаточно почмаріли. Завжди ходили за ним табунами, як за батьком. Смутний чогось ходив Кость, аж змарнів, ще смутніша — Настя. Вона далі не мала змоги учитись — мала залишитись в селі. У хлопців частіше виникали розмови про Київ, про школу. Одного разу в товаристві знялася жвава розмова про те, хто де буде учитись далі. Перед кожним слались широкі шляхи: всі вищі школи були для них одчинені, всі фахи можливі — і за короткий час кожний побував інженіром, артистом, літератором, лікарем.
Настя сиділа осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помічали. Підчас гарячих розмов встала і непомітно вийшла. Тільки Кость подивився їй услід пильними очима. Переждавши трохи, він вийшов за нею. Настя сиділа в сінях на ослончику, схилившись на скриню, і ревла, аж коса тремтіла. Серце заболіло у Костя: чи це-ж та Настя, весела, енергійна, що з усіх насміхалась? Сів коло неї, взяв за руку. Не підвела голови, а руки не приймає, легенько тисне.
Не знаючи, як пожаліти її, він сказав:
— Насте, чого ти плачеш? Не плач.
Настя зашепотіла:
— Всі будуть учитись, всі будуть жити в Київі, а я одна в цій ямі буду нидіти; всі мене забудуть, бідну, нещасну…
— Я Насте, ніколи-ніколи тебе не забуду! — гаряче промовив Кость.
Настя знову заплакала. Витерла сльози, підвела голову, промовила рішуче й певно:
— Забудеш!
Кость гірко похитав головою,
— Не знаєш іще ти мене, Насте! — І далі щиро провадив: — Слухай, Насте, що я тобі скажу: тільки не думай, що це так собі, жарт. — Кость ближче підсунувся до Насті. — Люди, що я в них живу, полюбили мене і умовляють, щоб я в них залишився за сина. — Голос у Костя затремтів: — хочеш, я останусь тут у селі? Хочеш?
Настя здригнулась, кинулась:
— А школа, Костю? Ти-ж у профшколу думав поступити?
— В селі я й з цією освітою найду собі працю, — сказав Кость твердо, як одрубав. У Насті блиснула радість, далі злякано хитнула головою:
— Ні, ні, тобі треба вчитись. — І трохи переждавши, ще певніше: — Ні! Так, Костю, не можна, їдь — доучуйся.
Настя трохи подумала і в очах у неї блиснув вогник іскристий, рішучий, аж щоки зашарілися:
— Їдь, Костю, у Київ, доучуйся, а потім приїдеш до нас у село. — Почервоніла, тихіше: — А я тебе буду дожидати, якщо справді не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осужу. — Далі лице в неї стало смутне й ніжне: вийняла із-за пазухи хусточку, розвязує вузлик… І… блиснув Костеві, як сонце, той уже забутий, здавалось, закинутий у бур'яни, олив'яний перстень. Настя подивилась на нього з любов'ю і смутком:
— Ти колись, Костю, прохав його у мене, — візьми, коли хочеш. Тільки одного прошу я у тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мій бідний нікому не показуй, щоб не насміялись із нього. Вийди на Дніпро та й, щоб ніхто не бачив, укинь у воду.
Наділа сама Костеві на руку.
— Ану, діти, до хати! Всі! Перед дорогою годиться всім посидіти.
І свої, і чужі — всі пішли в хату. В хаті повно людей: всі прийшли виряджати київських гостей: і дід Маркіян, і веселий дядько Кирило, і Марина з своїм „золотом“ на руках, тепер у новій керсетці і в кольоровому очіпку, і названі Костеві батьки. Сиділи на лавках, на ослоні, стояли коло печи, попихкуючи цигарками. На столі — горілка, миски з закускою. Оксана ласкаво всіх припрошує до столу:
— Всі, всі сідайте. Зсуньтесь тісніше, всім місця хватить.
Почала частувати. Черга доходить до Віті. Вітя спустив очі вниз.
— Ні, я не п'ю. — І почервонів. Оксана не домагається.
— Цур їй, діти, не пийте. Нехай наша така доля, що як не вип'єм цієї погані, то й веселощів нам немає, ви собі підете в світ, знайдете щось краще. — Подивилась на Вітю й Настю: задивилась на дітей, блиснули сльози.
Дід Маркіян:
— Та не журися, Оксано, глянь, яких викохала, — кивнув головою на Василя та Настю.
Оксана крізь сльози:
— А поки-то їх викохала…
— Ну, вже правда: кому-кому, а що вже цій бідній Оксані довелося зазнати…
Загомоніли:
— Знає вже добре, як орати, як і сіяти.
— Така вже наша вдовина доля, — зідхнула Марина.
Оксана підняла голову й заспівала до чарки:Усі гори зеленії,
Тільки одна гора чорна,
Тільки одна гора чорна, —
Виорала бідна вдова…
Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось встав і знову сів.
… Виорала, зволочила,
Слізоньками примочила…
— Було ні світ, ні зоря, — клунок на плечі, цього на руки, цю за руку…
І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми.
Свідки цього — Настя й Василь — тепер сиділи задумані і серйозні.
Хлопці-кияни слухали і розуміли все те, з чого в школі сміялись: і те, що Василь і Настя за-очі матір взивали „вони“, і нащо здіймали у класі з підлоги „святий хлібець…“ А чорна земля, що стільки шуму-грому збивається за неї на світі, здавалась уже їм заповітними, здавна омріяними скарбами, що не даються до рук людям… та земля, що вся од краю до краю народньою тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило:
— Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде! Почало розвиднятись, — буде день.
Загули люди:
— Хоч не ми, — діти наші, а таки зазнають чогось кращого.
Василь щось шепнув матері на вухо, Оксана кинулась:— Ну, що-ж, діти, як пора, то й пора.
Заворушились, встали, цілим натовпом висипали з хати; прощались:
— В час добрий!
— Їдьте та й знову приїздіть до нас на літо. Тут ми вас може й поженимо, — жартував хтось.
— Пишіть листи.
— Присилайте газетку.
А дід Маркіян до Валі:
— Та розпитайте там, Петровичу, про клєточку.
Дядько Кирило сів на віз, взяв віжки в руки. Цвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А по селу гомін, гомін…
Школярі, яких загітував Вітя, в останній день мало не бунт вчинили проти батьків та матерів, що не пускали до Київа вчитись. Чути було, десь бідкались:
— Ну, й що ви скажете, збаламутили дітей, що тепер і ради їм не даси.
Один з торбинкою тікає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б'є шапкою по плечах і кидає її йому в руки. Другий червоний і заплаканий, проте, з радісною перемогою турманом вилітає разом із торбиною з сіней на вулицю, з материним буханом у спину, замість благословення в дорогу. Незабаром коло Віті скупчилось сім душ сільських хлопців з торбинами за плечима. Рушили. Настя довго стояла, схилившись на воротях. Увійшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київські гості „на спомин“. Зараз Настя не хотіла читати, — лишала на-далі, проте не втерпіла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валя: „Прощай, Насте, твій образ навіки… Побачу тебе в ореолі“…
Ось Вітине, коротеньке: „Не забудь київського шалапута й босяка Вітьку Барановича“.
А ось Кость: швидке, хвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання… вихвачується як іскра слово: „навіки“…
Щирістю, молодим запалом, гарячими надіями віє Насті від цього дрібного писання і любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осінніх днів, сумних вечорів, довгих, самітних. Буде ще читати, та й не раз.
Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрівцям упрохатись із своїми речами, далі Дарниці не пішов. Мусіли вигружатись. Повиносили, поскладали все докупи. Що робити? Візника найняти — дорого, нести на плечах — важко, покинути найбільш важкі музейні речі — шкода. Коло них збирається гурт цікавих: „школярі, екскурсанти“. Найбільш звертає на себе увагу мамутів ріг. Розпитують хлопців, спочувають. Далі хтось із гурту:
— Здається сьогодні військові їдуть в город з матрацами, ви-б, товариші, збігали та попрохали, — може підвезуть.
…Торохтить шинованими колесами по бруку військовий віз, парою биндюгів запряжений. Мішки, скриньки — всі найтяжчі хлоп'ячі речі — на возі; за возом — креше чобітьми сільська ватага. Місто ще далеко, а вже відчувається якийсь могутній водоверть, що од нього подихає бадьорий хвилюючий вітрець. Коли-ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике місто, і стіною виступили-розгорнулися зелені київські гори — горді, холодні, а на горах — инші гори, стіни, мури — мережані будинки, золочені верхи, суворі й байдужі; коли внизу під горам крицею блиснули сині Дніпрові хвилі, а над ними вгорі — сади, арки, мости, монументи — бідні селючата поніміли, і серце їм занило. Крім невеличких клунків у руках, вони нічого не мали, в цей невиданий світ вступаючи. І міцно-міцно стискали вони в руках всю свою економічну базу — ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлібину.
Свіжі, бадьорі, ніби накачані за літо насосом, ще обвіяні духом пашні і сіна — вертались кияни до міста. Той свіжий хвилюючий вітрець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.
Раптом прокинулось громове царство: переможно заревів пароплав, розкидаючи гук по горах і просторах, суворо гриміло десь залізо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, — там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння до хмар. Підіймається воно до хмар, грає на сонці кольорами і застигає багатоповерховими будинками тонкої архітектури, золотими банями, монументами.
У громі і блиску тоне десь далека-далека тихенька хатина Бондарів в степу, блідне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман…
Тільки олив'яний перстень на руці у Костя зразу загорівся вогнем, чогось гріє і чогось сяє ясніше од тих золочених київських верхів.